Справжнє кохання – це про відсутність сварок, палкий секс та романтичні будні на постійній основі? А от і ні! Привіт, мене звуть Ангеліна, й сьогодні я готова поділитись з вами історією нашого непростого кохання, яке пройшло крізь терни, щоб отримати другий шанс.
Акт 1: Розквіт
Наші стосунки з Олегом почались ще тоді, коли ми обидва вчились у школі. Нас називали найкрасивішою парою паралелі, й чим було складно не погодитись: він був високим, світловолосим, мав красиві, яскраво-зелені очі. А ще посміхався так, ніби сонце виходило взимку, й пестило своїм теплом.
Пройти повз нього було складно, й тому навіть я не втрималась, хоча розуміла: ну які можуть бути стосунки у школі, хіба це може взагалі бути чимось серйозним?!
Я помилялась. Час, проведений разом з ним, спливав непомітно. Ось ми йдемо на перше побачення, ось він веде мене у кіно та купує попкорн, ось дарує перші квіти, а ось ми вже закінчуємо школу, отримуємо атестати та табелі, проте… ніхто не говорить про розставання. Ми продовжуємо бути разом, ми тримаємось одне одного, разом готуємось до вступних іспитів, проводимо, напевно, найкраще літо у моєму житті – їдемо в Одесу до його мами, яка готує нам українські страви, й якій я подобаюсь.
Це літо я запам’ятаю назавжди, бо після нього почався, напевно, один з найважчих етапів у житті кожної людини – вступні іспити ;(
Ми обрали різні університети, а тому я розуміла, що це буде складно. Проте молодість, величезна купа енергії та кохання, яке тільки-тільки починало квітнути, нас не зупиняло – ми їздили один до одного, зустрічались майже кожного дня, дарували маленькі подарунки, які потім зайняли більшу частину моєї кімнати у студентському гуртожитку.
А потім почалось те, що зазвичай трапляється у стосунках – труднощі.
Акт 2: Перші труднощі
Насправді все почалось ще задовго до цього, але я просто не хотіла цього помічати. Олег був якимось загадковим та відстороненим, проте я все думала, що це через екзамени та складний вступ. Але, як виявилось, річ була зовсім не у цьому.
Трохи пізніше, коли закінчилась вступна кампанія, він прийшов усміхнений й розповів мені новину: він буде навчатись у Швейцарії. Ось так просто, наче не скидав каміння мені на голову, а казав щось легке й гарне, від чого моє серце рвалось на шматочки.
Бо я лишалась тут, в Україні, й навіть не мріяла колись поїхати навчатись за кордон. Й справа була не лише в тому, що я не знала гарно іноземну мову, а й у тому, що просто не хотіла вчитись десь ще – мені подобався мій університет, я встигла познайомитись з першими однокурсниками, й зрозуміти, що там мені буде гарно, дуже гарно й комфортно.
А тепер новина, яка наче блискавка на небі, вразила у самий центр грудної клітини. Бо він так і не зрозумів, чому ми тоді посварились, й чому я прогнала його, просидівши увесь вечір з мокрими очима. Бо я не могла зрозуміти, яким чином мені доведеться прожити цілих чотири роки без нього поруч.
Ми не розмовляли кілька днів. Мені здалось, що це – початок кінця, й можливо, я тоді не дуже вже й помилялась. Ми розмовляли рідко, ще рідше – дзвонили одне одному. Він збирав речі та документи, аби поїхати у обраний університет, я – готувалась до навчання, купляючи дурні зошити з кошенятами, думаючи, що це змінить мій настрій.
Не змінювало, бо я завжди поверталась думками до цього моменту, й лише зараз зрозуміла, наскільки цей день був поворотним у наших стосунках.
А через кілька тижнів він поїхав: придбав квитки на літак, чмокнув мене у щічку так, ніби їхав до матусі в Одесу на кілька днів, а не відбував на кілька довгих років, й просто сів у літак. Тоді мені здалось, що він забрав моє серце разом з собою, бо я не могла думати ні про що, окрім того, що це, очевидно, стане величезним каменем спотикання у наших стосунках.
Акт 3: Проблеми та сварки
Перші кілька місяців було складно. Й не лише тому, що я вчилась жити без Олега поруч, а й тому, що він не поділяв мого настрою. Купа фотографій з нового місця проживання, з новими друзями, його кімната у студентському гуртожитку – усе це було просто якось… занадто. Мені хотілось бути там, бо я відчувала, що його життя починається наново, що у ньому розпочинається новий розділ, у якому мені вже чомусь немає місця.
Звісно, він казав, що ми не розстаємось, що цього ніколи не буде. Він дзвонив та писав часто, дарував подарунки, бо його стипендія була значно більшою, аніж моя. Тому квіти та м’які іграшки у мене були досить часто, але, як тільки тендітні пелюстки моїх улюблених троянд в’янули, я, викидаючи їх, з сумом думала, що ось на це схожі наші стосунки – на квітку, який лишилось дуже мало часу.
Через це ми сварились частіше. Він казав що я – дурепа та фаталістка, якщо думаю, наче ми розійдемось просто тому, що тепер навчаємось у різних країнах. Я казала, що він – егоїст, який подумав лише про себе. Зараз, згадуючи це, мені стає дуже соромно: я ніколи не думала про те, що буду казати щось подібне своїй коханій половинці…. Особливо, коли він цього зовсім не заслуговував.
Інколи я корила себе за таку поведінку й мені було дуже соромно. Бо, якщо так подумати, це була чудова перспектива для нього – отримати європейський диплом, а потім – гідну роботу та зарплатню. Ким я була для нього, щоб ставати цьому на заваді? Я відчувала себе каменем, якорем, який тягне його донизу, у той час, як він намагався розправити крила й скинути цю зайву вагу.
Й сталось це досить скоро.
Акт 4: Кінець кохання
Наші стосунки дивним чином протримались ще кілька років. Три роки, якщо вдаватись у деталі. Чи то у мене було багато терпіння, чи то з часом просто ставало легше – менше відчувалась потреба у тому, аби хтось був поряд, а ще – у самому коханні. У той період часу мені здавалось, що у мене замість нутрощів – лід, бо я не відчувала майже нічого. Була наче робот, запрограмований на базові задачі – їсти, спати, ходити на навчання та виконувати домашню, студентську роботу, іноді – приводити себе до ладу та зустрічатись з друзями, яких встигла завести.
Здається, Олег займайся тим самим, адже на сторінках його соціальних мереж було багато фотокарток з друзями, зі студентських вечірок. А ще він ходив на спортивні секції, тому досить часто в моєму Інстаграмі були світлини з ним на боксі або під час змагань з плавання. Здається, він жив повним, студентським життям й брав від нього усе, що тільки міг отримати.
Мені здавалось іноді, що я втрачаю здоровий глузд, бо інколи доторкнутись, відчути щось хотілося настільки сильно, що просто не було сил думати про щось ще. У такі періоди ми сварились найчастіше: я розуміла, що він не може приїхати на канікули, бо працює й хоче отримати більше коштів, аби винаймати квартиру, кажучи, що це для нас обох, а я – тому, що бракувало коштів, а ще – візи, яку робити було не так швидко.
В один з таких вечорів усе й сталося: я, втомлена після навчання, слухала про його успіхи, поки він щебетав на тому кінці Скайпу, й чомусь сказала, що з мене досить. Можливо, це був ліміт, який ми пройшли, якась точка відліку, з якої почався кінець наших стосунків. Я пам’ятаю, як він дивився на мене тоді, яким холодним та болісним був його погляд, поки він не скинув дзвінок й картинка не обірвалась.
Дивно, але тоді я відчула… полегшення. Наче так і мало бути, наче ці стосунки мали завершитись саме так, й я просто втрачала час, тягнучи за собою цю історію, яка відчувалась, наче важкий тягар.
Акт 5: Новий початок
Ми не спілкувались кілька місяців. Його друзі з України, з якими він підтримував зв’язок, ділились зі мною якими моментами, наче хотіли, аби я була в курсі його життя. Проте, я б могла спитати й сама. Але я не хотіла: мені здавалось, що так буде краще, якщо ми припинимо думати одне про одного й просто почнемо заново, з нової точки, можливо, навіть з новими людьми.
Проте я не поспішала шукати нових стосунків. Тіндер, який був у мене на телефоні увесь цей час, я не використовувала: чомусь не хотілось. Не хотілось йти на побачення, коли у твоєму серці все ще є людина, яку ти не можеш забути. Не хотілось, бо все ще були до нього почуття, й це відчувалось, як зрада. А зрадницею я ніколи не була, навіть коли до щему хотілося відчути доторки й палкість тіла, до якого я звикла ще зі школи, а тому зустрічі з іншими людьми були для мене зась.
Якийсь час я намагалась не користуватись телефоном. Відписатись від його соціальних мереж було надто складно. Щось мені підказувало, що якщо я зроблю це – то це буде початком кінця. Наче той факт, що мі розійшлись, був просто фікцією. Якоюсь паузою, яку ми взяли, аби трохи відпочити один від одного. А якщо я натисну кнопку «видалити» на своїх акаунтах й додам його у чорний список – усе це закінчиться ось так, дуже по дурному.
А тому просто не звертала увагу, намагаючись не дивитись світлини, які він публікував, не читати повідомлення й навіть не гортати стрічку. Навчання цьому дуже допомагало: я поринула у вир сесії, й, здається, почала нормально дихати лише тоді, коли вона скінчилась, якраз під Новий Рік.
Який приніс мені неймовірний подарунок: він приїхав. Ось так просто, без відмовок, без пошуків виправдань. Просто взяв білет та прилетів до мене, чекаючи під дверима моєї студентської кімнати, й дивлячись на мене так, що я зрозуміла – нічого насправді не скінчилось.
Усе тільки починається 🙂
Акт 6: Віра у майбутнє
Ми провели разом усі канікули, обговорили усе, що нас насправді турбувало. Як виявилось, не лише я одна сумувала: це відчувалось у його словах, його голосі, його доторках, які, здається, стали ще ніжнішими та палкішими, аніж були раніше, аніж ті, які я запам’ятала особливо добре.
Розлучатись з ним після цього, проводжаючи його на літак, було надто складно. Мені здавалось, що усередині ламається крихке скло, проте його посмішка, а ще – м’який поцілунок, який він подарував мені на прощання, казали про те, що цього разу все буде по-іншому.
Й я йому вірила.
Бо все справді стало інакше: відчувалось так, ніби ми зустрілись вперше, пропрацювавши усі наші проблеми та недоліки, зробивши гострі кути трохи м’якшими. Тепер це не відчувалось так боляче, адже ми почали говорити частіше, здається, навіть стали більш відвертими одне з одним.
Він казав про те, що, коли скінчиться навчання – він допоможе мені з візою, а ще – з переїздом, бо насправді увесь час працював над цим, хотів, аби ми жили тут разом, бо йому було погано одному. Бо він сумував так само сильно, як і я, проте не знав, як сказати про це правильно, чи варто взагалі було казати, бо бачив мій стан – щемливий, тужливий та самотній, й банально не хотів робити його гіршим.
Акт 7: Вищий градус любові
Що було тоді найскладнішим? Напевно, той факт, що ми дуже довго знаходились далеко один від одного. Звісно, наші стосунки не закінчувались, ми постійно спілкувались телефоном, обмінювались листами або навіть дзвонили один одному через Скайп або Вайбер. Проте цього було мало, дуже мало: не вистачало його тепла, його обіймів, його ніжності та уваги.
Якийсь час мені здавалось, що в нього вже є інша. Бо ми так давно бачились останнього разу, що повірити у те, ніби він увесь цей час нікому не дарує свого тепла та пристрасті, було складно. Але йому вдалось розвіяти мої сумніви.
Одного разу, коли ми засиділись у чаті, він запропонував щось новеньке, й надіслав мені посилання. Коли я зрозуміла, що він має на увазі іграшки з секс шопу https://brokensofa.com.ua/ua/, то була здивована, адже вони ніколи не могли замінити мені його близькості. Проте я ще не знала, що насправді станеться, а якби знала – ми б вклали кошти у це трохи раніше 🙂
Ми обирали іграшку разом, й зупинились на інтерактивному мастурбаторі для нього, й вібраторі – для мене. Це був новий, пікантний досвід – гортати разом сторінки секс шопу, обираючись щось, що буде дарувати нам задоволення.
Вперше ми спробували іграшки лише через кілька тижнів – обидва були зайняті справами та роботою, але знайшли час увечері, аби пірнути глибше у задоволення. Якого було дуже, неймовірно багато! Інтерактивність – це топове рішення, адже я могла управляти його іграшкою, а він – моєю, просто тицяючи на екран смартфона. А чути у навушниках його стогони, так само як і він міг чути мої – це було надзвичайно гостро, пристрасно та яскраво…
Акт 8: Хепі енд
Після завершення навчання ми стали бачитись частіше, а потім і зовсім з’їхались. Сьогодні ми живемо разом: я працюю як фрілансер, малюю ілюстрації до дитячих та дорослих творів, він – працює у великій компанії, до якої вперто йшов, як до своєї мети.
Кожен вечір ми проводимо разом, вивчаємо на вихідних цікаві локації, ходимо у походи, завели двох котів – сірого та білого, які полюбляють спати на наших речах, а ще – прогулюватись разом з нами, досліджуючи місцеві паркові зони.
Проте, навіть не дивлячись на те, що тепер ми поряд, ми не забуваємо й про різноманітність. Бо я розумію, як це важливо, й знаю, як йому це подобається: бачу, як світяться його очі, коли я приношу нову коробочку з секс шопу, або надягаю сексуальну білизну.
Насправді ми пройшли довгий шлях від стосунків, які не здавались нам довготривалими, до сімейного щастя, яке було б неможливим без нашого терпіння, без можливості знаходити вихід з будь-якої ситуації, а ще – без маленьких помічників, які я й сьогодні раджу усім парам, коли їх емоції поступово починають згасати!